Перевертні
Ненавиджу перевертнів.
Це – кодло...
                  Ліна Костенко

Що штовхає людину сьогодні бути в лавах прихильників одної ідеї, а завтра вже хутко опинитися в лавах прихильників ідеї зовсім протилежної – і не менш завзятим прихильником?
А скільки наших Гетьманів намагалися шукати, де вигідніше, служити двом панам („грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани...”), а знайшли собі на згубу сокиру або зашморг. Вік двадцятий не тільки не був виключенням – він додав до цієї ґалереї зрадництва такі карколомні сюжети, перед якими помер би від заздрощів і сам Юда Іскаріот! І головне – всьому цьому завжди знаходилося й знаходиться по цей день дуже ґрунтовне, солідне, навіть наукове виправдання. Називається це виправдання велика політика. Ціль виправдовує засоби. Заради цієї подальшої мети можна було Центральній Раді кинути 300 гімназистів під Крути, тим часом мерщій забратися зі столиці (фактично здати її без спротиву). Заради великої політики можна було Петлюрі кинути Українську Галицьку Армію в тифу, фактично без зброї в „трикутнику смерті” між поляками й більшовиками, а самому заключити договір про співпрацю з Варшавою (фактично це було зрадою ЗУНР). А така постать, як В. Винниченко, який встиг послужити і Центральній Раді, і Петлюрі, і більшовикам, ще чекає на докладне й всебічне освітлення.
Але хто ж отруював народ впродовж сімдесяти п’яти років? Так-так, це Дмитро Павличко, який друкує в журналі „Вітчизна” свою чергову „поему” „Космач”. І не повіриш, що це – саме та людина, яка якихось тридцять років тому писала таке:

Я біля серця ношу пісні,
В самому серці мого єстества –
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.
Слів не дали мені солов’ї,
Сонця в неволі не бачив я.
Партія – очі мої,
Партія – мова моя!
Я Україні несу пісні.
Що у житті мене зігріва?
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.
До комунізму стрімкі плаї
Йде Україна – зоря моя.
Партія – серце її,
Ум її – партія!

Що це – випадок глибокої параної? Чи хтось змушував Дмитра Павличка писати такі, пробачте на слові „вірші”? Ви кажете, був ідеологічний тиск, були „вказівки” зверху, але чому цей тиск і ці вказівки не заважали творити Ліні Костенко, Івану Світличному, Василю Симоненко, Василю Стусу, Валентину Морозу та іншим, хто обійшовся без лакейських славослів’їв на адресу „рідній комуністичній партії”, не продавався, наче курва, за шмат гнилої ковбаси? Так, ці люди не мали великі гонорари подібно до павличок і драчів (більше того – ті з них, хто живі, не мають їх і сьогодні), бо не було та не є в них того ферменту підлабузництва, який однаково примушує перевертнів вивішувати „Дніпропетровськ за Ющенка!”, надягати помаранчеві шарфи за два місяці після Помаранчевих подій, примушує керівників комуністичних райкомів-обкомів дерти на грудях сорочки за „незалежну Україну”, а тих, хто 1990 року зривав з дітей значки з Тризубом, 1991 року вішати ці Тризуби в своїх кабінетах. Тому можна називати, приміром, Ліну Костенко совістю Нації й поважати її за принципову життєву позицію, якій вона ніколи не зрадила („я ніколи на колінах не стояла” – її слова), і не можна навіть подати руку тому ж, приміром, Павличкові. А йому дуже хочеться, щоби подали. З цим він влаштовує свої „тури” по великим містам України. От і минулого, 2004 року, приїздив у Дніпропетровськ зі своїми новітніми „творами” (на цей „авторський вечір”, між іншим, запрошували й мене, але я на щастя, відмовився – „на щастя”, тому що, їй-богу, не втримався би від насолоди плюнути цьому перевертню в обличчя). В одному ряді з ним і наш ультрапатріотичний Іван Драч, який на відміну від Павличка колись мав талант, але теж ставив його на службу молоху за тридцять срібляників:

Сконали „тигри” та „пантери”,
Освенцимів колюча кліть,
А все ж, облесні живодери,
Плетуть павучу сіть Бендери –
Ще й досі висить хижа сіть.

Невідомо, кого тут мав на увазі пан Іван – можливо, персонажа Ільфа й Петрова. Про якусь літературну цінність наведених рядків годі й казати: так безпорадно намагаються римувати любовні послання в сьомій клясі школи для дітей з розумовими дефектами. Хоча ідея ясна, що від пана Івана, ймовірно, вимагалося, і за що він, сподіваюсь, отримав своїх тридцять рублів добових, пропивши їх у якому-небудь київському ресторані разом з дешевими шльондрами, на яких завжди так любила западати „творча совєтська інтеліґенція”.
Ці „діячі культури”, „інженери людських душ” вірою-правдою служили комуністичним босам, коли вони правили бал, садистично, з насолодою нищивши все щире, чесне, національно-оригінальне, модерне, зрештою просто мистецьке, талановите в Україні. Не забуваймо, що це писалося тоді, коли Чорновіл, Лук’яненко, Олекса Тихий, Стус, Сверстюк, Плющ, В. Мороз були в „колючій кліті” концтаборів, а Симоненко, Горська, Івасюк – уже в могилі. І коли колишній головний комуніст України, Леонід Кравчук, проголосив її незалежність під синьо-жовтим прапором, де ж могли опинитися всі ці лизоблюди як знову ж не при – тепер уже незалежнім – кориті! Вони й досі там: іноді можна почути їхнє хрюкання. Іноді вони навіть намагаються повчати нас, як жити. Іноді вони стають навіть у позу пророків. Але все помітніше, що це – просто клоуни, до того ж бездарні.
Максим КРАВЕЦЬ