Крути: правда і міфи

«Серп  і  молот», 23 січня 2008 року

В останні роки, при владі помаранчевих буржуїв, 29 січня неподалік станції Крути Ніжинського району проводяться багатолюдні дійства — вшанування пам’яті так званих «героїв Крут».
Що ж сталося поблизу станції Крути в січні 1918 року?
Був бій, в якому взяли участь кілька сотень (точну цифру ніхто не може назвати) юнкерів, студентів і гімназистів з Києва проти загонів червоногвардійців. В бою загинуло 28 (деякі історики пишуть, що 29) студентів і гімназистів.
Але в численних публікаціях націоналіс¬тично-настроєних істориків, публіцистів, журналістів, політологів, уже шістнадцять років підряд розповідається, що загинули «300 героїв-борців за самостійну Україну»… Хто ж вони? Імен не називають.
А між тим, біля ст. Крути немає жодного поховання отих 28 (чи 29) учасників бою. Є свідчення, що нібито 17 з них поховані біля Аскольдової могили в Києві. Пошуки продов¬жуються...
Як же опинилися під Крутами київські студенти і гімназисти, котрі ще не тримали в руках рушницю? Хто ж їх туди послав?
«Головній отаман» військ Центральної ради С. Петлюра.
В Ніжині стояли кілька військових частин, чисельністю понад 8 тис. чол. в Ніжин приїздив і сам Петлюра. Він вимагав (просив, по¬грожував) виступити проти радянських військ, які рухались на Київ. Військові частини категорично відмовились вступити в бій.
В Чернігові військові підрозділи (понад 2 тис. чол.) також відмовились воювати, вони заявили про свій нейтралітет.
В Києві під командуванням Петлюри і підлеглих йому «отаманів» на той час було понад 15 тисяч військ Центральної ради, але як пояснює історик Д. І. Дорошенко — відомий діяч Центральної ради, на час описуваних подій — чернігівський губернатор «...всі полки, що знаходилися в Києві, оголосили «нейтра¬літет». Це були полки з самими гучними наз¬вами — «Полуботківський», «Дорошенківський», «Шевченківський» і т.д., на котрі Центральною радою витрачено стільки грошей, а ще більше красномовства». Тому: «Коли зі сторони Бахмача і Чернігова дви¬нулись на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для спротиву жодної військової частини. Тоді зібрали поспіхом загін студентів і гімназистів старших класів й кинули — буквально на убій... Начальство їх, група офіцерів, залишившись у потязі та влаштувала п’янку у вагонах; більшовики без труда розбили загін молоді й погнали його до станції. Побачивши небезпеку ті, що знаходились у потязі поспішили дати сигнал до від’їзду, не зупинившись ні на хвилину, щоб захопить з собою тих, хто біг... Шлях на Київ був тепер зовсім відкритий».
Отже ті, що загинули були не героями, а жертвами злочинних дій «головного отамана» С. Петлюри.
Жалко молодих людей, полеглих під Крутами? Безумовно. Жалко, але хто винен у їхній смерті? С. Петлюра і всі владоможці Центральної ради.
А хто командував радянськими військами на Україні в січні-лютому 1918 року?
Головнокомандуючим був син видатного українського письменника М. М. Коцюбинського Ю. М. Коцюбинський. Полком Червоного козацтва командував наш земляк В. М. Примаков, а в тому полку були хар¬ківські робітники, солдати та селяни з Харківщини, Полтавщини, Київщини і Черні¬гівщини.
На Київ, проти військ Центральної ради ішли червоногвардійці з Донбасу і Катеринославщини. Революційними військами на півдні Росії, а отже й України, командував чернігівець В. О. Антонов-Овсієнко. На Чернігівщині в січні-квітні 1918 року червоногвардійські, партизанські загони створювали наші земляки М. О. Щорс, М. Г. Крапив’янський. Але правда і те, що на Київ ішли нечисленні загони червоногвардійців з Мінська, Москви, Виборга, моряків Бал¬тійського флоту, серед яких було чимало українців. Бо вихор революції охопив усю Росію, а в її складі була Україна. Трудящі — українці, росіяни, білоруси, представники всіх націй і народностей стали на бік Радянської влади.
На мітингах в полі під Крутами жодним словом не згадують про загибель майже 750 робітників заводу «Арсенал», їхніх дружин, синів і дочок, які взяли участь у повстанні проти військ Центральної ради. Їх ніхто не мобілізовував (як Петлюра студентів і гімназистів — під Крути), вони взялися за зброю, ставши на захист Радянської влади, що перемагала в Україні. Повстання тривало 6 діб (з 16 до 22 січня 1918 року). Арсенальців підтримали робітники деяких інших під¬приємств Києва, революційні солдати, авіа¬тори 3-го авіазагону. Але повстання було роз¬громлено військами Центральної ради, потоплено в крові. Всіх поранених петлюрівці покололи багнетами, порубали шаблями, понад 300 чоловік розстріляли.
Більшість з них покояться у величезній братській могилі в парку неподалік від заводу «Арсенал».
Між іншим, 14-літнього помічника куле¬метника Ваню Шафранського, сина робітника-арсенальця, петлюрівці підняли на багнети. Поряд з батьками на барикадах билися юні арсенальці М. Белявцев, П. Максименко, Ф. Грабар, брати Г. та Л. Садовські, С. Житков, О. Єрема-Єременко, В. Марченко, П. Дармостуков, брати М. і С. Калиновські та багато інших. Таня Степанова і Люба Комська, Аня Шторм і Броня Кузьковська стали сестрами мило¬сердя — вони знайшли медикаменти і пере¬в’язували своїх поранених друзів. Шафран¬ського, Горвиця, Вереземського та багатьох інших врятувати не змогли.
Отака вона правда про ті події.
І як би не старалися відступники, очорнителі, осатанілі від ненависті націоналісти різних мастей, нащадки петлюрівців, банде¬рівців, прислужників фашистських окупантів — вояків ОУН-УПА, історична правда пере¬може!!
Ніхто не забутий! Ніщо не забуто!

А. ДОБРОВЕНКО,
історик, співавтор книги
«Героїчна юність «Арсеналу», К., 1969.